Поняття політичної системи

Одне з центральних місць в політичній науці займає категорія “політична система”. У зв'язку з тим, що процес формування понятійного апарату в політології ще не завершився, не склався і єдиний підхід до визначення цього поняття. Наприклад, прибічники конфликтологической концепції розуміють політичну систему як інструмент легалізації і ефективного дозволу соціальних конфліктів. Існують і інші точки зору на це питання.

Політична система — це одне з політологічних понять, що дозволяють представити суспільство у вигляді абстрактної теоретичної моделі реального суспільства або його окремих елементів. Кожне суспільство складається з певної кількості досить складних підсистем: виробничою, соціальною, духовною і політичною. Всі вони відрізняються лише їм властивими структурами, функціями, цінностями, нормами і так далі Так виробнича система забезпечує матеріальну основу життя суспільства. Соціальна і духовна, утворюючи разом Громадянське суспільство, сприяють нормальному функціонуванню різних соціальних інститутів.

Політична підсистема покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ділянок суспільної системи для повної реалізації інтересів всіх членів суспільства. В той же час кожна з цих сфер (підсистем) може зберігати життєздатність і функціонувати лише за умови, що всі інші якщо неуспіх, то хоч би задовільно виконують свої функції. Політична система має ряд специфічних завдань, які відрізняють її від всіх інших систем: забезпечення безперервності, ієрархічній координації діяльності різних політичних суб'єктів, знаходження механізмів вирішення соціальних конфліктів і протиріч, гармонізація суспільних стосунків, сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил з приводу цінностей.

Політична система вивчалася впродовж століть, починаючи з Арістоте­ля, але найбільш істотні результати були досягнуті лише в XX ст. у зв'язку з раз­работкой івживанням системного і структурно-функціонального методів аналізу політики (Поняття «система» запозичене з електроніки і кібернетики, а його «пере­несение» в політичну науку здійснили американські учені Толкотт Парсонс і Габрієль Алмонд і канадець Девід Істон). Системний аналіз грунтується на понима­нии системи (у тому числі і політичною) як складного, багатогранного організму, що включає різні компоненты(сфери, елементи), складові єдине ціле. Причому, без взаємодії цих складових елементів нормальне функціонування системи неможливе.

Вперше системний метод для вивчення суспільства, політичної системи при­менил Т. Парсонс, підкресливши, що при системному аналізі суспільства головними є не інститути і їх функціонування, а взаємодія між шарами, індивідами і іншими суб'єктами політики у всіляких підсистемах, з якими вони пов'язані, - політичною, соціальною, економічною, духовною і ін. Канадський політолог Д.Істон став основоположником структурно-функціонального методу. Застосувавши системний аналіз до формування моделі політичної системи, він розглядає її з позиції функціонування.

Запропонований Д. Істоном метод політичного аналізу має пре­имущество в тому, що він розглядає політичну системи не лише з позиції взаємодії її структур, але і з позиції постійної зміни, динамічного розвитку в процесі функціонування. Наукова значущість моделей систем, розроблених Д. Істоном і Г.Алмондом, полягає в тому, що їх можна використовувати як джерело концепцій і робочих моделей різних систем.

У сучасній політології, у зв'язку з різними критеріями, існує близько двох десятків інтерпретацій поняття «Політична система». Спробуємо опре­делить це поняття, спираючись на пануюче в сучасній науці уявлення про систему як про певну сукупність взаємозв'язаних елементів, створюючих міцну цілісність з властивими лише їй характерними рисами. Кожна з сущест­вующих в товаристві підсистем має свої істотні риси. Такий для экономиче­ской підсистеми є власність, для правової - норми як регулювальники общест­венной життя, духовного, - формування цінностей, на основі яких формується особа, для політичної - формування і здійснення політичної влади. Причому, лише політична система має монополію на владу, тобто саме власт­ные стосунки - характернейшая риса політичної системи. Виходячи з вышеизложен­ного, політичну систему можна визначити як сукупність державних і недержавних інститутів, суб'єктів політики, здійснюючу владу і управління суспільними процесами, регулюючими стосунки між різними соціальними групами і покликаними забезпечувати стабільність і порядок в суспільстві.

Виходячи з аналізу єства політичної системи, можна визначити і її структуру, тобто розкрити внутрішню організацію її окремих компонентів, складових єдине ціле. Структуру політичної системи складають: політичні стосунки; політична організація суспільства (державно-правові орга­ны, політичні партії, масові громадські організації, трудові колективи); засоби масової інформації: політичні принципи і норми; політичне созна­ние і політична культура.

Політичні стосунки складаються в суспільстві з приводу завоювання і здійснення політичної влади. Це

• міжкласові, внутрікласові, межнацио­нальные і міжнародні відносини;
• вертикальні стосунки, які складаються в процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами);
• стосунки, що складаються між политически­ми організаціями і установами (адміністраціями, інститутами).

Визначальним елементом політичної системи, її ядром є государ­ство зі всіма його складовими: законодавчій, старанній і судовій ветвя­ми владі, озброєними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, социаль­ную і духовну сферу. Особливу функцію мають політичні партії: вони осуществ­ляют взаємозв'язок між різними рівнями і гілками державної влади, між державою і цивільним суспільством. Головне їх призначення — досягнення влади.

Невід'ємним компонентом політичної системи є політичні і правові норми - загальнообов'язкові правила поведінка, встановлена державою для регулювання суспільних стосунків. Система правових норм може як способ­ствовать зміцненню політичної системи, так і грати деструктивну роль - в зави­симости від відповідності або невідповідності політичним стосункам, що постійно розвиваються. Засоби масою інформації (ЗМІ) є самостійним і актив­ным елементом політичної системи. (У демократичних країнах грають роль четвер­той влади) Вони впливають на регулятивно-управлінську діяльність всіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені політичні і правові норми.

Важливе місце в політичній системі належить політичній культурі, яка способст­вует формуванню відношення людей до навколишнього світу, до головних цілей і содер­жанию політики держави. Політична культура виконує інтеграційну роль в суспільстві, сприяючи єднанню всіх верств населення, створенню широкої соціальної бази для підтримки системи влади.

Політична система включає і політичну свідомість - ідеї, теорії, погляди, вистави, відчуття, традиції, що відображають політику і політичні отно­шения. Вміст політичної свідомості виявляється у формі політичної деятель­ности, зокрема - політичних інститутів, класів, партій, лідерів і тому подібне Політіче­ськоє свідомість - частина суспільної свідомості, як політична культура - частина загальної культури.

Політична система виконує ряд важней­ших функцій - основних напрямів діяльності:

• владно-політична - формування, використанняпідтримка влади соответ­ственно рівню політичної культури і інтересів суб'єктів політичного про­цесса.
• інтеграційна - об'єднання всіх елементів суспільства на основі загальних соціально-політичних цілей і цінностей;
• стабілізації соціально-політичного життя. Вона полягає в здатності политиче­ской системи забезпечити рівновагу соціальної системи шляхом створення стабиль­ных умов функціонування політичних і соціальних інститутів, цивилизо­ванного механізму попередження і вирішення соціальних конфліктів;
• функція соціально-політичної модернізації полягає в забезпеченні реформиро­вания всіх сторін суспільного життя. Успіх модернізації залежить від багатьох чинників: попередніх стартових умов (політичних, економічних, культурних і ін.); рівня політичної культури еліти і мас; глибини политиче­ского і економічної кризи; впливи природних і геополітичних чинників і др.;
• правова функція (легітимації) направлена на приведення реального політичного життя у відповідність з офіційними політичними і правовими нормами.

Питання про класифікацію політичних систем (тобто виділенні її певних типів) було поставлене древніми греками. Платон виділив монархію, аристократію і демократію, а Арістотель предлоложил шестичленну систему: монархію-тиранення, аристократію-олігархію, политею-демократию. Згідно марксистської аргументації, в основі якої класовий підхід, виділяються рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична системи. На сучасному етапі західні політологи виробили різні класифікації залежно від критеріїв.

Широкого поширення набула типологія Ж. Блонделя, що виділив п'ять типів: ліберальній демократії, радикально-авторитарні (комуністичні) системи, традиційні системи, що відрізняються консерватизмом в захисті соціальної нерівності, популістські (властиві країнам “третього світу”), авторитарно-консервативні. Р. Алмонд, спираючись на різні політичні культури, виділив чотирьох типів систем:

• англо-американська, для якої характерний прагматизм, раціоналізм, основні цінності — свобода особи, індивідуалізм, забезпеченість, безпека,
• континентально-європейська (взаємодія політичної субкультури з модернізованими інститутами);
• доиндустриальную або частково індустріальну, яка характеризується перехрещенням різних політичних культур і відсутністю чіткого розподілу владних повноважень;
• тоталітарна, для якої характерна концентрація влади в руках бюрократичного апарату, монополія правлячої партії, заидеологизированность.

Згідно культурологічної класифікації виділяють західну, східноправославну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, індійську, африканську системи. Залежно від способів і масштабів впливу політичної системи на суспільство виділяють адміністративно-командну систему, змагання, социопримирительную системи. Для першої з них характерні бюрократичні центра­лизация і адміністрування в розв'язуванні політичних проблем, виняткова роль політичного лідера аж до культу особи, відсутність політичного плюра­лизма і переважання відкритого насильства разом з поширенням політичної демагогії про захист інтересів народу і ін. Хоча на певних етапах ця система досягала успіхів, історичний досвід адміністративно-командної системи від правле­ния єгипетських фараонів, римських імператорів і абсолютних монархій до сучасних авторитарних і тоталітарних режимів свідчить, що зрештою вона стано­вится гальмом на дорозі суспільного прогресу.

Політична система змагання характеризується, з одного боку, жорсткою конкуренцією політичних сил за владу, з іншого боку - політичним плюралізмом, впливом соціальних сил на державну владу, конституційними гарантіями прав і свобод громадян (США, Італія, Греція і ін.). У цивілізованих країнах в даний час всього більшого поширення набуває социопримирительная система, що характеризується перш за все переважанням політичної співпраці на противагу жорстокої політичної конкуренції, пріоритетом дозволу соціальних проблем перед політичними цілями, розподілом владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу, прагненням владних структур до затвердження социаль­ного світу і справедливості (Швейцарія, Швеція, Ісландія, частково - Німеччина, Ав­стрія, Голландія). Поступово до цієї системи еволюціонують багато країн.

У українській науці про політику існують різні точки зору у визначенні типа політичної системи нашої країни, що объ­ясняется не лише різними підходами, але перш за все складністю, неоднозначністю політичних процесів в Україні, пов'язаних з переходом від тоталітарної системи до демократичної. Звідси і широкий діапазон її визначень - від «посткоммунистиче­ской, «постсоціалістичною» до «колоніальної» для поста, «посттоталітарної» і ін.

Загальним для всіх точок зору є, по-перше, визнання того факту, що в нашій країні відбувається активний процес становлення нового типа політичної системи (тобто при­знание її перехідного характеру), і, по-друге, констатація вибору Україною демокра­тического типа політичної системи на цьому складній дорозі перетворень. Розкриваючи особливості формування політичної системи в Україні, потрібно враховувати ряд фак­торов, що визначають цей процес:

• через історичні обставини Україна впродовж декількох століть не мала досвіду державності в повному об'ємі;
• входження України до складу Російської імперії впродовж більше трьох століть не змогло не зробити вплив на політичні структури і політичну свідомість укра­инского суспільства;
• відсутність, з одного боку, можливості формувати свою національну государ­ственность, в умовах багатонаціональної російської імперії, а з іншої - этниче­ское спорідненість, спільність духовного життя, у тому числі багатьох народних традицій рус­ских, українців і білорусів формували об'єктивну потребу до об'єднання на основі однотипних політичних структур;
• жорстока експлуатація народу від феодально-кріпосницької, буржуазно-капіталістичної і «соціалістичної», приниження його гідності, зневага до культурних традицій не могли не викликати пробудження національної самосвідомості, розвитку національно-патріотичних ідей, і перш за все ідеї самостійної госу­дарственности, що спирається на національні традиції.

Спираючись на сучасні типологічні концепції і враховуючи політичні реалії, що склалися, можна визначити основні характеристики політичної систе­мы України. Виходячи з формаційного підходу, політичну систему в Україні мож­но віднести до посткомуністичної, в якій об'єднуються як елементи командно-адміністративною, так і сучасної демократичної системи. Це виявляється, з од­ной боку, в збереженні структур і функцій колишнього адміністративного апарату, пристосуванні багатьох форм і процедур радянської системи права до ринкових услови­ям і ін., а з іншої - конституційні основи формування і функціонування орга­нов влади, розвиток цивільних і політичних організацій, правове забезпечення захисту прав громадян і ін.

Згідно культурологічної концепцій політичну систему України можна віднести до східноправославної цивілізації, для якої характерні дуже сильна державна бюрократія, ідеологічна обробка населення церквою і государ­ством. На відміну від країн Заходу, що орієнтуються, в основному, на католицько-протестантську культуру, для країн, що виросли на грунті східноправославної культуртурной традиції (Росія, Білорусія, Болгарія, Сербія), характерний досить слабкий потенціал реформіста і в той же час набагато масштабнее мафиофизация.

З точки зору характеру і масштабів здійснення владних управлінських функцій українська політична система поєднує елементи її трьох різновидів - адміністративно-командною, змаганням і социопримирительной систем. Хоча Конституція закріпила ідеал социопримирительной системи, насправді його здійснення гальмується сповільненим процесом перетворень у всіх сферах эко­номической і політичному життю.